Щойно Україна стала незалежною і відкрився шлях у владу патріотам, я тішилася й декларувала: хай гірший, аби свій. Свій навіть якщо й розпережеться попервах, проте рано чи пізно схаменеться; свій не знищить основу нації, на якій завжди може нарости тіло. А чужий – перетравить і асимілює. Суха теорія, мій друже. «Свій» виявився таким захланним, таким недалеким, що підриває основи і після нього хоч трава не рости. Та й, власне, навіщо йому перейматися, щоб щось росло? Хатинки «свого» - у Ніцці, в Баден... read more
